МИР - меня исправит расстрел \Just wrong\
Знаєш, ти мене достав. Скільки можна? Те саме. Тобі ще не набридло? А ось я вже давно мрію сказати, як я від тебе стомилась, сонце. Ти сидиш у моїй голові, так звично посміхаєшся. Чому ж ти зараз не такий? Чому ходиш заклопотаний? Стомлений? Ніби загублений, ніби затертий? Зірко моя, що з тобою? Мені так шкода, ти знаєш, тебе загубити. Було так боляче-боляче-боляче. А тепер шкода. Дуже. Говорили про все. Вірила. Знала. Любила. Страждала. Ждала. Нічого нового. Не друг, не хлопець. Брат-не брат. Біль.
Що в тобі такого, що я ще не забула? Чим прив’язав? Люди міняються. Буває. а шкода. Все ж шкода. Знаєш, говорю інколи з тобою. Ти там, глибоко в свідомості. Біля голосу, що вічно заспокоює. Ти такого не робив. Ти завжди казав, що я у всьому винна сама. Дивно, як я це так сприймала. Все дивно. До тебе, після. І втратила. Біль. Він не зникає. Як і твій образ. Знаєш, хоч би кохала вже тебе так. А виходить, і не люблю. Але не забуваю. Не відпускаю пам’ять. Або вона мене не відпускає. Втрачаю глузд. А крім тебе цьому ніхто не вірив. Дякую. Знаєш. Та ні ж бо, вже не знаєш. Не хочеш. Кожен робить вибір, пам’ятаєш? Мабуть, також ні. Ну і... Знаєш... я ненавиджу слово “знаєш”. Його казали ми один одному. Це просто було спілкування. В тебе таких багато. Було, є, буде. Нічого. Я вже пережила. Мабуть. Тобі всього найкращого. Після випуску наші дороги вже не зійдуться. Є лише одна точка перетину прямих. Ми її вже пройшли. Шкода. Мені. А так... нічого. Живи. Насолоджуйся. Ти це вмієш. Як там було... цілую. Люблю. Бувайте.
Тобі, мій любий
А інколи приходить думка? А ти мені треба? Хто ти і навіщо? кохання??? Так. І що з того? Буває воно не буває... запитують – ти його кохаєш? А ви скажіть що це – кохати? Як? Скільки? Можливо, мабуть, кохаю. Що з того? Життя іде. І все без коректур... тобі ще не набридло? Ти.
Що в тобі такого, що я ще не забула? Чим прив’язав? Люди міняються. Буває. а шкода. Все ж шкода. Знаєш, говорю інколи з тобою. Ти там, глибоко в свідомості. Біля голосу, що вічно заспокоює. Ти такого не робив. Ти завжди казав, що я у всьому винна сама. Дивно, як я це так сприймала. Все дивно. До тебе, після. І втратила. Біль. Він не зникає. Як і твій образ. Знаєш, хоч би кохала вже тебе так. А виходить, і не люблю. Але не забуваю. Не відпускаю пам’ять. Або вона мене не відпускає. Втрачаю глузд. А крім тебе цьому ніхто не вірив. Дякую. Знаєш. Та ні ж бо, вже не знаєш. Не хочеш. Кожен робить вибір, пам’ятаєш? Мабуть, також ні. Ну і... Знаєш... я ненавиджу слово “знаєш”. Його казали ми один одному. Це просто було спілкування. В тебе таких багато. Було, є, буде. Нічого. Я вже пережила. Мабуть. Тобі всього найкращого. Після випуску наші дороги вже не зійдуться. Є лише одна точка перетину прямих. Ми її вже пройшли. Шкода. Мені. А так... нічого. Живи. Насолоджуйся. Ти це вмієш. Як там було... цілую. Люблю. Бувайте.
Тобі, мій любий
А інколи приходить думка? А ти мені треба? Хто ти і навіщо? кохання??? Так. І що з того? Буває воно не буває... запитують – ти його кохаєш? А ви скажіть що це – кохати? Як? Скільки? Можливо, мабуть, кохаю. Що з того? Життя іде. І все без коректур... тобі ще не набридло? Ти.